Щоб реформувати судову систему, слід відразу оновлювати органи досудового слідства, адвокатуру та власне суди. Сам же суддівський корпус має отримати незалежність, і діяти самоврядно
Недовіра до органів судової влади є однією з причин, чому Україну минають іноземні інвестори. Шкодить це й вітчизняному бізнесу. Реформу своєї судової системи Україна почала ще в 2016 р. На папері проєкт виглядав добре, однак його втілення успіху поки не принесло. Це сталося через те, що отримавши повноваження, політики у владі прагнула контролювати суди, для чого, перш за все, намагались розставити лояльних до себе людей у Вищій раді правосуддя (ВРП) та Вищій кваліфікаційній комісії (ВКК) – установи, які відбирають і звільняють суддів. Це – помилка, адже щоб збудувати судову систему, якій довірятимуть наші громадяни та іноземні інвестори, її слід зробити дійсно незалежною. А вона стане такою лише, якщо регулюватиме себе сама. І для цього судді повинні самі обирати людей, які їх оцінюватимуть – так, як це нині зроблено в українській адвокатурі, де діє адвокатське самоврядування.
Нині в Україні бракує суддів: вакантними є близько двох тисяч суддівських посад. Як наслідок, багато справ, навіть тих, що підпадають під адміністративну юрисдикцію, розглядаються по 3-4, а іноді й 6 років. Така ситуація створює для країни ризики правової анархії.
Втративши доступ до правосуддя, громадяни та бізнес можуть почати вирішувати свої спори за вуличними правилами, а не за законодавством. Наслідком стане наше повернення в атмосферу 1990-х років.
Причиною нестачі суддів є не лише їхнє неналежне фінансування. Основна причина – у тому, що наприкінці 2019 р. було припинено повноваження Вищої кваліфікаційної комісії, яка добирає суддів. Відтоді за півтора року нову комісію так і не зібрали. Законопроєкти, які би мали запустити роботу цього органу, не отримують схвалення, бо їх по черзі блокують Вища рада правосуддя, Венеціанська комісія або Конституційний суд.
Чи слід зупиняти реформу? У жодному разі. Розпочате слід довести до фіналу, досконале воно, чи ні, і вже потім, у контексті невдачі, якщо така настане, продовжувати реформу далі. У судовій реформі, якої би галузі це не стосувалося, важливий системний підхід.
Не можна змінити суд, не змінивши прокуратуру й не налагодивши взаємодії між судом, прокуратурою і адвокатурою
Нині ж у нас прокурор не поважає адвоката, той йому платить взаємністю, а разом вони ненавидять суддю. Чому? Бо в них немає взаємодії, адже адвокат керується своїм законом, а прокурор – своїм, як зрештою й будь-який інший орган правоохоронної системи: МВС, НАБУ, ДБР. Цих відомств створено багато, і кожне вважає себе найважливішим.
Для реалізації судової реформи слід встановити чіткі й зрозумілі правила гри. Законодавство має описувати норми роботи суддів, гарантувати їхню незалежність, а також те, яке забезпечення (соціальне та фінансове) вони отримають сьогодні та коли прийде час виходу на пенсію.
Назвати нині суд в Україні незалежним дуже складно: діє телефонне право, на суд і його апарат тиснуть правоохоронці. У нас правосуддя і покарання практично є вибірковими, а коли захист скаржиться на слідчого чи суддю, таку скаргу дуже рідко належно розглядають.
Адвокатура, прокуратура й суди мають діяти як єдиний організм. Для цього в оновленому законодавстві потрібно чітко прописати, що має право робити звинувачення, що – захист, а що – суд.
А в нас — мало того, що закони, які регулюють громадянські правовідносини, між собою не відповідні, ще й коли стикаєшся з судочинством, починається хаос. Крім реформи суду й прокуратури, щоб ці реформи подіяли, треба ще й працювати зі ставленням громадян до судової та правоохоронної системи. Адже у суспільстві щодо них укорінені негативні стереотипи, мовляв суддя — то обовʼязково хабарник, разом із прокурором, і адвокат їм у цьому допомагає. Насправді, далеко не всі правоохоронці та судді є недоброчесними.
Реформа судочинства є матір’ю усіх реформ. Лише вона здатна закласти в Україні основу для багатьох інших реформ і покращень.
